ПРЕС-СЛУЖБА
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
01033,
Київ, Жилянська, 14
тел.
238-10-80, 238-11-38
факс
287-36-16
Голові Верховної Ради України
ЛИТВИНУ В. М.
Народним депутатам України
Шановний Володимире
Михайловичу!
Шановні народні депутати України!
На сьогодні в
Україні склалася непроста ситуація, пов’язана з виконанням рішень
Конституційного Суду України. Їх реалізацію можна вважати однією з найбільш
важливих проблем конституційного правосуддя. Невиконання або неналежне
виконання рішень Конституційного Суду України унеможливлює здійснення основних
його завдань – захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення
верховенства Конституції України на всій території держави.
Певні
дорікання щодо цього можуть бути адресовані і Верховній Раді України. Від неї в
питанні належного виконання рішень Конституційного Суду України залежить дуже
багато. Значна кількість цих рішень пов’язана з контролем конституційності
законів, які становлять основу нормативного регулювання у нашій державі. Кожне
конституційне подання щодо відповідності Конституції України закону або
окремого положення несе в собі ризик визнання їх неконституційними, а відтак –
втрати ними чинності. Прийняття такого рішення передбачає необхідність
своєчасного та адекватного реагування законодавця, щоб не допустити появи
прогалин в законодавстві, а також для виключення з законодавчого масиву норм,
що не відповідають Конституції України за змістом або за порядком їх прийняття.
Таке
реагування спостерігається, на жаль, далеко не завжди. Є очевидні підстави
говорити про факти ігнорування, необґрунтованого затягування виконання рішень
Конституційного Суду України, спроби знівелювати їх шляхом повторного прийняття
норм, аналогічних за змістом тим, що були визнані неконституційними. Не завжди
беруться до уваги положення рішень, у яких Суд, відповідно до частини другої
статті 70 Закону України „Про Конституційний Суд України“,
визначає порядок і строки їх виконання і покладає на відповідні державні органи
обов’язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку.
Так, протягом
2007–2009 років Конституційний Суд України прийняв 76 рішень. У сімох з них у
резолютивній частині визначено порядок їх виконання за участю Верховної Ради
України. Практично виконано лише одне таке рішення. Шість залишаються
невиконаними, а саме: Рішення від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007 (у справі про
звільнення судді з адміністративної посади), від 12 червня 2007 року №
2-рп/2007 (у справі про утворення політичних партій в Україні), від 16 квітня
2008 року № 6-рп/2008 (у справі про прийняття Конституції та законів України на
референдумі), від 10 вересня 2008 року № 15-рп/2008 (у справі про повноваження
прокуратури відповідно до пункту 9 розділу XV „Перехідні положення“
Конституції України), від 15 вересня 2009 року № 21-рп/2009 (у справі за
конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності
Конституції України (конституційності) частини третьої статті 14 Закону України
„Про телебачення і радіомовлення“), від 7 жовтня 2009
року № 25-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України
щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2
частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України „Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“).
Особливе занепокоєння викликає те, що Верховна Рада України законодавчо не
врегулювала порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення
їх з цих посад (пункт 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду
України від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007), що спричинило виникнення
небезпечних для нормального функціонування системи судів загальної юрисдикції
тенденцій. Парламентом України невиправдано відтерміновується
також і формування системи досудового слідства, передбачене пунктом 9 розділу
XV „Перехідні положення“ Конституції України (пункт 1
резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 вересня 2008
року № 15-рп/2008).
Подібними до
описаних можна вважати випадки визнання Конституційним Судом України неконституційним
підзаконного нормативного акта із зазначенням, що врегульовані ним відносини є
предметом законодавчого регулювання і що прогалина у їх регулюванні має бути
усунута законодавцем. Таким чином Верховній Раді України подається сигнал про
необхідність своєчасного вжиття заходів, необхідних для того, щоб
нормативно-правове регулювання у важливих сферах суспільних відносин не
переривалося та здійснювалося відповідно до вимог Конституції України. Однак
відповідне реагування з боку парламенту спостерігається не завжди. Характерним
прикладом цього є ситуація, яка виникла у зв’язку з виконанням Рішення
Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року № 22-рп/2008. Цим рішенням
Суд визнав неконституційною Постанову Кабінету Міністрів України „Про здійснення
закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти”
від 20 березня 2008 року № 274. Ухвалюючи його, Конституційний Суд України
виходив з того, що правовідносини щодо встановлення правил конкуренції у сфері
державних закупівель згідно з пунктом 8 частини першої статті 92 Конституції
України повинні визначатися виключно законами. Визнаючи постанову Уряду України
неконституційною, Суд зазначив, що правову прогалину, яка утворюється у сфері
регулювання закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, має усунути
законодавець – Верховна Рада України. Не можна сказати, що парламент у цьому
напрямі нічого не зробив. Однак це надзвичайно важливе з точки зору
раціонального витрачання державних бюджетних коштів питання невирішене і по
сьогоднішній день.
Залишається
без належної уваги народних депутатів України і неодноразово висловлена у
Рішеннях Конституційного Суду України позиція, згідно з якою організація і
діяльність Верховної Ради України визначається виключно законом України і за
встановленою статтями 84, 93, 94 Конституції України процедурою його розгляду,
ухвалення і набрання чинності.
Не є
виправданою й практика прийняття нормативних актів про визнання нечинними положень законів, вже визнаних Конституційним
Судом України такими, що не відповідають Конституції України. Наприклад, за
частиною другою статті 3 Закону України „Про організацію і порядок діяльності
Верховної Ради України“ від 1 грудня 2009 року №
1667–VI втратив чинність Закон України „Про організацію і порядок діяльності
Верховної Ради України“ від 4 вересня 2008 року №
374–VI. Проте останній згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26
листопада 2009 року № 30-рп/2009 був визнаний таким, що не відповідає
Конституції України, і відповідно втратив чинність з дня ухвалення цього рішення.
З прийняттям Закону від 1 грудня 2009 року № 1667–VI зникла ясність при
визначенні моменту втрати чинності
законом, визнаним неконституційним.
Потребує
удосконалення і порядок внесення до офіційних електронних баз даних
законодавства змін, пов’язаних з виконанням відповідних рішень Конституційного
Суду України. Так, його Рішенням від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 (справа
про повноваження Конституційного Суду України) визнано неконституційним
положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про Конституційний Суд України“ від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (в редакції
Закону України від 4 серпня 2006 року № 79–V), згідно з яким юрисдикція
Конституційного Суду України не поширюється на вирішення питання щодо
конституційності законів України про внесення змін до Конституції України.
Однак в інформаційно-пошуковій базі „Законодавство України“,
розміщеній на офіційному сайті Верховної Ради України, вказано про втрату
чинності всього підпункту 1 пункту 3 розділу IV „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про Конституційний Суд України“ без урахування того, що він втратив чинність лише
в певній частині. Таким чином, має місце помилка при внесенні відмітки про нечинність норми, пов’язана з неправильним розумінням
резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України.
Труднощі
викликає також питання наслідків розгляду Конституційним Судом України законів
(найчастіше у зв’язку з прийняттям закону про Державний бюджет України), якими
вносяться зміни до інших законів України. Комітет з питань правосуддя Верховної
Ради України направляв до Конституційного Суду України на погодження
законопроекти, якими питання чинної редакції закону, до якого внесено зміни,
визнані неконституційними, пропонувалося вирішувати самому Суду. Однак закон
про внесення змін до іншого закону розглядається Конституційним Судом України
лише за умов оскарження процедури його розгляду, ухвалення або набрання ним
чинності (стаття 152 Конституції України) або на предмет дотримання вимог
частини третьої статті 22 Основного Закону України. У разі скасування Судом
(визнання неконституційною) норми про внесення змін до іншого закону повинна
діяти норма у редакції, що існувала до внесення змін. Проте в офіційних
електронних базах (зокрема, „Законодавство України“)
зазвичай вказується лише про втрату чинності норми, до якої вносилися зміни.
Таким чином створюється „технічна законодавча прогалина“,
не пов’язана з рішенням Конституційного Суду України, що нівелює діяльність
останнього щодо недопущення внесення неконституційних законодавчих змін.
У зв’язку з
викладеним прошу Голову Верховної Ради України, народних депутатів України
об’єднати зусилля усіх політичних сил, представлених в українському парламенті,
для виправлення цієї ситуації. Адже, зрештою, йдеться про одну спільну справу –
удосконалення системи нормативно-правового регулювання, усунення суперечностей
між законодавством та Конституцією України, а також посилення гарантій того, що
основні права людини і громадянина в Україні будуть надійно захищені.
З повагою
А. СТРИЖАК
