Інтерв`ю заступника Голови КСУ Сергія Головатого газеті "Голос України" (17.07.2020)

Версія для друку

Сергій Головатий: «Це предтеча Акта проголошення незалежности та нової Конституції»

 

Розмова з Сергієм Петровичем Головатим, народним депутатом України першого—шостого скликань, міністром юстиції у трьох урядах, заступником Голови Конституційного Суду

 

Народний депутат України першого—шостого скликань Верховної Ради, міністр юстиції у трьох урядах, а нині заступник Голови Конституційного Суду Сергій Головатий є співавтором таких фундаментальних для Української держави документів, як Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституційний договір 1995 року та Конституція України 1996 року. Тож напередодні 30-ї річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет пропонуємо розмову кореспондента «Голосу України» із Сергієм Головатим (на знімку) про те, як ухвалювали цей документ.

— Сергію Петровичу, ви є автором одного із дев’яти проєктів Декларації про державний суверенітет України, проте саме з вашого проєкту до фінальної версії цього документа було включено не менше половини запропонованого вами тексту, з-поміж чого — низка визначальних для творення незалежної Української держави положень. Зокрема, під час представлення та обговорення всіх проєктів, голова парламентської Комісії з питань державного суверенітету Микола Шульга повідомив, що комісія пропонує спиратися на внесені Президією Верховної Ради та народним депутатом Сергієм Головатим пропозиції як такі, що є найбільш повними.

Пригадайте, які положення вашого проєкту стали складовими ухваленого 16 липня історичного документа?

— Насамперед хочу зазначити, що проєкт Декларації про державний суверенітет та самоврядування українського народу ми підготували спільно з Іваном Тимченком — на той час він працював як науковець в Інституті держави і права імені Володимира Корецького, а згодом був обраний Головою Конституційного Суду України. Тож під поданим мною проєктом було написано: проект Декларації про державний суверенітет та самоврядування українського народу підготовлено народним депутатом Сергієм Головатим та старшим науковим працівником Інституту держави і права Іваном Тимченком.

До остаточно ухваленої редакції Декларації про державний суверенітет України із нього справді увійшло багато положень. Почнемо з того, що повністю складовою Декларації стала запропонована мною частина преамбули: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України...». Далі слово в слово з мого проєкту увійшов перший розділ Декларації, який гласить, що Українська РСР — суверенна національна держава, що розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, що Українська РСР здійснює захист і охорону національної державности українського народу та що будь-які насильницькі дії проти національної державности України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. Так само дослівно увійшов розділ «Громадянство Української РСР» та частина положень розділу «Територіальне верховенство». Із розділу «Збройні сили Української РСР» увійшов тільки один рядок — про те, що Україна має право на власні Збройні Сили.

— Але якщо врахувати, що в пропонованому Президією проєкті про власні Збройні Сили взагалі не згадувалося, то навіть оцей один рядок мав на той час величезне значення.

— Так, у моєму проєкті Збройним Силам було присвячено цілий розділ, проте для тогочасної комуністичної більшості було складно погодитися навіть на цей один рядок. Загалом, виходячи з конечности проголошення принципу поділу влади, я пропонував окремі розділи щодо кожної з її гілок. Проте, зрештою, було тільки коротко згадано, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

— Це теж було неабияким прогресом, адже проєкт Президії передбачав, що вся повнота державної влади на території України має належати Верховній Раді УРСР. Але, окрім законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, ви тоді також пропонували виокремити ще одну владу — прокурорську. З чим це було пов’язано?

— Що сказати... Як людина, що здобула вищу освіту в радянській системі, я тоді думав, що це і є окрема влада. І не тільки я так думав — нас, юристів, усіх тоді так вчили. Адже навіть у Конституції України 1996 року прокуратура отримала окремий розділ, чого не можна було робити. А остаточно ми позбулися цього тільки у 2016 році, вмонтувавши прокуратуру в судову систему, як це є у більшості європейських країн. А те, як довго ми до цього йшли, якраз і свідчить, наскільки вкоріненою була тоталітарна модель із прокуратурою як «государєвим оком».

— Порівнюючи ваш проєкт з ухваленим текстом Декларації, також бачимо, що до нього майже повністю увійшли ваші пропозиції щодо національно-культурного розвитку, міжнародних відносин, економічної самостійності. Але водночас доцільно згадати, які з пропонованих Президією розділів за підсумками обговорення зрештою були виключені з документа. Зокрема, на початку обговорення дуже часто згадувалися такі словосполучення, як «союзний договір», «союзний бюджет» та «союзна власність», а також передбачався окремий розділ із переліком так званих «невід’ємних суверенних прав УРСР» у цьому союзі. На той час ви були одним із небагатьох народних депутатів, хто аргументовано пропонував вилучити цей розділ із переліком так званих «невід’ємних суверенних прав УРСР», бо, за вашими словами, просто неможливо укласти вичерпний перелік усіх суверенних прав держави. Замість цього ви закликали чітко задекларувати, що на території республіки діють лише Конституція та закони УРСР.

— Щоб осмислити обставини підготовки та значущість Декларації, маємо поринути в тогочасну історичну дійсність. Нагадаю, що цей документ ухвалено буквально через два місяці після початку роботи обраної в березні 1990 року Верховної Ради УРСР. Тобто 15 травня, як це було раніше, народні депутати склали присягу, а 16 липня ми вже мали Декларацію.

Якими були тогочасні сторичні реалії? До першого (демократичного) скликання парламенту було обрано 442 народні депутати, з-поміж них 380 були членами КПРС. Поряд із цим діяла конституційна норма про керівну та спрямовуючу роль КПРС в усій радянській системі. Тому складно було сподіватися, що утверджена в Радянському союзі політична система піде на самознищення. Але у зв’язку з тим, що ця політична система почала хитатися, генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов розумів, що без нового союзного договору врятувати СРСР не поталанить. Згадаймо, що тоді вже п’ять союзних республік, або, як ми кажемо сьогодні, окупованих Москвою територій, у різний спосіб уже були задекларували свої незалежницькі прагнення.

— Литва, наприклад, ще 11 березня 1990 року проголосила відновлення своєї державної незалежності.

— Так, Литва одразу пішла на відновлення повної незалежности, бо культура та самоусвідомлення її суспільства давала змогу це зробити.

— Латвія та Естонія також уже готувалися до подібного кроку. Декларації про державний суверенітет на той час ухвалили Грузія та Азербайджан, і навіть Російська Федерація ще 12 червня 1990 року ухвалила такий документ.

— Те, що Російська Федерація ухвалила Декларацію, якраз і обумовлювалося просуванням ідеї нового союзного договору, який, на думку Горбачова, мав склеїти те, що вже тріщало по всіх швах. Бо ж на той час Російська Федерація начебто й існувала, але з погляду правосуб’єктності вона не мала ні своєї компартії, ні профспілок, ні комсомолу... Усе імперське начебто було московським, але формально саме російському народові чи російській союзній республіці воно не належало. Тому вони були змушені йти на формальне проголошення суверенітету Росії. Представники її політичного класу, мабуть, відчували неправильність та неповноцінність такого існування: з одного боку, Росія начебто панує, а з другого — немає юридичного підґрунтя для цього. І це ще один доказ того, що й сам СРСР був утворений у квазілегітимний спосіб, оскільки Російська Федерація була присутня в ньому як суб’єкт, але не мала окремих інституцій влади, адже там союзна і республіканська влада зливалися воєдино.

А згадаймо ще, як надзвичайно стрімко розвивалися тогочасні події. Тільки у вересні 1989 року було утворено Народний рух, і під час його установчого з’їзду представник Компартії Леонід Кравчук ще вів запеклу боротьбу з рухівцями та запевняв, що не потрібен ніякий синьо-жовтий прапор, бо на стягу УРСР є й жовті барви серпа і молота, і синя смужка... Саме тому спочатку Народний рух утверджувався як рух «за перебудову». Не могли ми назвати його інакше, бо про незалежність тоді хоч і думалося, утім, згадка про це в назві не дала б змоги Рухові легалізуватися. Компартія не дозволила б легалізувати організацію, якби в її програмових документах одразу було проголошено курс на незалежність. Та хоч у програмових документах цього не було зафіксовано і в назві Народний рух мав додаток «за перебудову», його стратегічний курс де-факто був курсом на здобуття незалежности. І вже через півроку, коли відбулися чергові збори Народного руху в Хусті, а це був березень 1990 року, у програмових документах було чітко зафіксовано курс на незалежність. У зв’язку з цим із Компартії почали виключати тих, хто брав участь у хустському з’їзді, зокрема, виключили мене та Віталія Дончика. Формулювання про виключення було таке: «За сепаратистські настрої та спробу утворити альтернативну до КПРС партію». Тобто нас нібито покарали, і це було дуже добре.

З огляду на ці обставини, в Декларації ми ще не могли проголосити повну незалежність, але треба було закласти до неї ті речі, які стали б основою для майбутнього творення Української держави. Тоді ми навіть не сподівалися, що це станеться вже через рік, тому в документі фіксували суверенітет держави Україна, як це було запропоновано в моєму проєкті, — верховенство, суверенність, повноту й неподільність влади. Тобто в такий спосіб ми вперше зафіксували, що не поділяємо владу в Україні з Москвою. Це було найголовніше. І друге — самовизначення української нації. Потрібно було зафіксувати, що суверенітет проголошується на території держави, яка утворена українською нацією. Саме вона є творцем своєї власної держави, в неї є природне право на самовизначення, їй належить мати національну державу, яку мають практично всі народи Європи. Бо державність на теренах Європи, за винятком хіба що Бельгії та Швейцарії, сформувалася у вигляді національних держав.

Надзвичайно важливим було й утілення в Декларації ідеї поділу влади в Україні. Чому це важливо? Бо станом на 1990 рік була КПРС, якій належала вся повнота влади. Це було записано у статті 6 конституцій СРСР та УРСР.

Тому нам потрібно було зафіксувати ідею, на якій збудовані європейські держави: демократія та поділ влади. Також слід було задекларувати інститути, через які самостійну та повноправну українську державність можна було досягти. Це, зокрема, інститут громадянства, це інститут власних Збройних Сил, це власна судова система, це власний прокурор, це грошова одиниця, це економічна самостійність... Усі ці речі було зафіксовано в Декларації як принципи майбутньої української державности. І в такий спосіб вийшло, що ще за існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР 355 голосами, з яких більшість були комуністами, підтримала Декларацію, в якій було зафіксовано оці стовпи української державності. Хотіли вони того чи ні, свідомо чи несвідомо, це вже інше питання. Але з ухваленням Декларації було зафіксовано й територіальне верховенство української влади, і всі інститути, що їх треба мати незалежній державі. Отже, від створення Народного руху до ухвалення Декларації про державний суверенітет України, в якій було закладено формулу, що неодмінно вела до нашого усамостійнення, не минуло й року.

— Сергію Петровичу, досі єдиним питанням, довкола якого точаться дискусії, залишається положення Декларації щодо позаблоковості та без’ядерності України? Коли воно з’явилося, адже цієї пропозиції не було в жодному із проєктів Декларації?

— Ідея позаблоковости прийшла мені в голову десь напередодні 13 липня, коли завершувався розгляд усіх проєктів Декларації. Тоді подумалося, що цей пункт дасть змогу Україні ще більше дистанціюватися від Москви.

Чому? Бо Радянський Союз був членом Варшавського блоку, що протистояв НАТО, а на території України було розміщено неймовірну кількість радянської ядерної зброї. Саме тому проголошення, що Україна має намір не брати участи у військових блоках та дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї, створювало передумови для виходу України з СРСР та переходу на самостійні рейки.

Коли ця формула прийшла мені в голову, я її сформулював і в кулуарах показав професорові-міжнароднику Володимирові Василенку, який на тоді був консультантом Президії Верховної Ради. Він сказав, що ідея хороша та правильна на той момент, бо дає можливість Україні дистанціюватися від Москви і в подальшому вимагати повністю прибрати з
нашої території ядерну зброю. Оскільки такої чи подібної формули справді не було в жодному із поданих проєктів Декларації, то мою пропозицію довелося вносити «з коліс». І вранці 13 липня, коли я знову розмовляв із професором Василенком, він мені каже: «Ти дуже радикальний рухівець, тому буде краще, якщо цю пропозицію зачитає Іван Федорович Драч, якого сприймають лояльніше. А ми переговоримо з Іваном Плющем та іншими, і тоді вона пройде. Бо як на трибуну вийдеш ти, то цю пропозицію точно зарубають». Зрештою, так і вийшло: Іван Драч запропонував цю поправку від одного з двох мікрофонів, що тоді виставляли в проходах сесійної зали, а я виступив із редакційним уточненням, яке стосувалося формулювання трьох неядерних принципів, і після нетривалої дискусії її було підтримано.

— Тобто це сьогодні в нашій Конституції задекларовано курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, а в 1990 році, коли ще існував СРСР, положення про позаблоковість та без’ядерність було спрямовано проти перебування України у Варшавському блоці країн, який протистояв блоку НАТО. Проте й зараз ту згадку у Декларації про майбутню позаблоковість деякі політичні сили намагаються використовувати як аргумент проти вступу України до НАТО. Чи повинні ми враховувати політичні умови, в яких цей документ творився?

— Звичайно. Тому що Радянський Союз входив до Варшавського договору і не був нейтральною державою. А Україна цим заявила: ми не хочемо бути у вашому блоці! Зрозуміло, що тоді ми говорили не про блок НАТО, а про те, що не хочемо бути у блоці Варшавського договору, який протистоїть країнам Заходу. Тобто уявіть, що УРСР і далі перебувала у складі якогось оновленого союзу, але при цьому 355 голосами народних депутатів, які представляли весь тогочасний радянський український соціум, Москві було чітко сказано: забирайтесь геть зі своїми ракетами, зі своїм військом! У нас будуть свої Збройні Сили і ми не хочемо мати нічого спільного із протистоянням двох блоків. Отака в нас була думка. І ця позиція значною мірою віддаляла нас від Москви.

У контексті відокремлення від Москви хотів би також нагадати, що через три місяці після ухвалення Декларації про державний суверенітет відбулася ще одна, пов’язана з цим документом, знакова подія. На жаль, про неї геть забувають. Ідеться про внесення 24 жовтня 1990 року Верховною Радою змін до Конституції УРСР. Це відбулося якраз у зв’язку з ухваленням Декларації про державний суверенітет. І тоді чимало моїх пропозицій, які увійшли і які не увійшли до Декларації, стали складовими елементами законопроєкту про зміни до Основного Закону УРСР. Зокрема, ще за існування СРСР було виключено статтю 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС, до статті 7 включили положення про діяльність в Україні політичних партій і рухів, що передбачало можливість для різних політичних сил брати участь у виборах та загалом у політичному житті країни. Отже, ще за часів СРСР в Українській РСР було закладено підвалини для плюралістичної, багатопартійної демократії. У розділі, який стосувався зовнішньополітичної діяльності, було сказано, що республіка керується виключно Конституцією УРСР.

Порядок проходження військової служби також визначався виключно законодавством УРСР. У такий спосіб те, про що в Декларації лише декларувалося, дуже швидко — через три місяці — стало конституційними приписами.

— У Декларації якраз і було записано, що вона є основою для нової Конституції та законів України.

— Правильно. Але тоді у нас ще не було нової Конституції — тільки вносилися зміни до радянського Основного Закону. І ці зміни були дуже радикальні. Зокрема, у 1990 році із Конституції УРСР також було вилучено статтю 68, в якій ішлося про те, з якими республіками УРСР об’єдналася в СРСР. Після цього жодних згадок про Союз у Конституції УРСР ми вже не бачимо. Поряд із цим до статті 71 додали пункт про верховенство законів республіки — а це вже не просто Декларація, а конституційна норма. Крапка! Із жовтня 1990 року жодні радянські закони в Україні не діють! Ще одна норма запроваджувала заснування Конституційного Суду.

— Якраз із пропозицією заснувати Конституційний Суд ви виступали під час представлення власного проєкту Декларації, але тоді її не було враховано. Проте через три місяці після озвучення цієї ідеї, парламент її підтримав.

— Нагадаю, що зміни до Конституції УРСР 1989 року спочатку вели мову про створення комітету конституційного нагляду. А вже після ухвалення Декларації Верховна Рада пропонує за-снувати Конституційний Суд у складі 25 суддів. Тобто на цьому прикладі ми також бачимо, як із липня 1990 року послідовно втілюється ідея суверенізації України та створюються нові, не підконтрольні Москві органи. Також змінами до Конституції УРСР 1990 року Верховну Раду проголошено найвищим органом влади УРСР, а найвищим органом, що здійснює судовий контрольний нагляд, визначено Верховний Суд УРСР. І там уже не було жодного зв’язку з Верховним Судом СРСР.

Те саме стосується й прокуратури. Якщо до жовтня 1990 року діяв радянський порядок, відповідно до якого Генпрокурора УРСР та його заступників призначав Генпрокурор СРСР, а також з ним узгоджували кандидатури на посади прокурорів по всій республіці, то після внесення змін до Конституції УРСР увесь цей зв’язок з Москвою зникає. Отже, те, що я пропонував у своєму проєкті Декларації щодо судової влади та прокуратури, знайшло своє відображення в змінах до Конституції УРСР 1990 року. До проголошення незалежности України тоді було ще далеко, але Конституція УРСР уже чітко передбачила відхід України від московської влади. Звісно, Москва всіляко намагалася протидіяти цим самостійницьким устремлінням. Буквально 24 жовтня 1990 року, в той само день, коли в нашій Конституції було визначено верховенство законодавства УРСР, у Москві було ухвалено закон, який указував на те, що коли законодавство союзної республіки суперечить союзному законодавству, то діє закон СРСР.

— Це була настільки швидка реакція Москви на внесення Верховною Радою змін до Конституції УРСР?

— Так, це була реакція на рішення нашого парламенту, що в Україні більше не діятимуть московські закони. Але ця війна законів означала перемогу України. Адже, окрім вищезгаданих норм, у жовтні 1990 року з Конституції також було повністю вилучено глави, які визначали економічну систему, економічний розвиток та формування бюджету республіки, оскільки вони містили відсилки до державних планів та бюджету СРСР. Тобто і тут усе переходило у визначене Декларацією русло економічної самостійности України.

— На якому етапі представники комуністичної «групи 239» погодилися на включення до тексту Декларації згадок про можливість власного громадянства, армії, грошової одиниці?

— «Група 239» — це були ортодоксальні комуністи, а загалом, як я вже казав, на момент обрання 1990 року в парламенті налічувалося 380 членів компартії.

— У будь-якому разі після обрання Верховної Ради дванадцятого скликання, яке згодом було перейменовано в перше демократичне скликання, було важко уявити, що буквально через два місяці після початку роботи парламенту більшість комуністів фактично проголосують за вихід із СРСР. Нагадаю, що після ухвалення Декларації Верховна Рада також постановила вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України. Можливо, тут спрацювала колосальна агітаційна робота, яка велася і під час розгляду Декларації в парламенті (згадаймо, тоді багато хто носив із собою радіоприймач, щоб слухати трансляції), і під час багатьох мітингів по всій Україні.

— Окрім агітаційної роботи, яка справді змінювала і суспільство, і народних депутатів, свою роль також відіграло те, як формувався тогочасний склад Верховної Ради. Адже навіть якщо це були комуністи, то, крім представників власне ЦК та обкомів партії, до партійно-радянського активу також належали керівники підприємств, які мали добру освіту та досвід керівної роботи, а також представники рад нижчого рівня. Крім того, у найвідповідальніший момент, гадаю, спрацював психологічний момент, пов’язаний із відбуттям під час розгляду Декларації до Москви на партійний з’їзд багатьох представників компартійної більшості на чолі з Головою Верховної Ради Володимиром Івашком.

— Володимир Івашко, зрештою, з Москви так і не повернувся, подавши заяву про складення повноважень керівника парламенту.

— Мабуть він бачив, які настрої стали панувати в Україні. Бо те, що під час розгляду дуже важливого в контексті суверенізації документа велика делегація українських комуністів на чолі з Івашком поїхала на партійний з’їзд до Москви, обурило навіть багатьох партійців, особливо тих, хто не входив до ортодоксальної «групи 239» та представляв в партії так звану демократичну платформу. Саме тому Володимир Івашко, який не бачив себе в цих процесах, залишився в Москві, а Леонід Кравчук, який уже схилявся до ідеї української суверенности, скористався моментом, вирішивши, що треба повертатися додому. Тож на психологічному рівні той факт, що частина депутатів-комуністів відреклися від українських справ на користь імперських, підігруючи Горбачову в питанні збереження Союзу, справді зіграв сприятливу роль для ухвалення Декларації.

— Також згадаймо Івана Плюща, котрий очолював Верховну Раду після від’їзду Івашка та головував під час ухвалення Декларації. Суверенітет або є, або його немає, казав він і часто переконував багатьох комуністів голосувати «за».

— Тут якраз і позначилося те, що Іван Степанович був не з чисто партійної, а з партійно-радянської еліти. Бо хоч на виборах 1990 року він балотувався як представник компартії, але до цього очолював київські облвиконком та облраду. А це більше організаційна, а не партійна робота. От він і виявився одним із тих, хто пристав на ідею суверенізації України та після від’їзду Івашка до Москви сприяв наповненню поданого Президією проєкту практичним змістом. Бо спочатку цей проєкт дуже скидався на російську декларацію з порожніми словами. Гарно написану, але без перспективи бути впровадженою на практиці.

— Але вона не була порожньою щодо перспективи нового союзного договору, передбачала формування союзного бюджету, існування радянської армії та союзної власності. Та й виходили її ініціатори спочатку, швидше, із того, що оскільки «старший брат» щось там задекларував, то й Україні треба щось аналогічне проголосити.

— Власне, щоб воно було про людське око, а не для справи. Але, зрештою, ухвалена 30 років тому Декларація про державний суверенітет України була наповнена таким змістом, що історичні події в майбутньому підтвердили правильність нашого шляху та цілковиту доречність запропонованих формул. Адже частина закладених до неї положень була одразу реалізована як конституційні приписи в жовтні 1990 року, а решта увійшла до Конституції 1996 року. Тож Декларація про державний суверенітет була ескізом до повної державної незалежности. Саме на основі цього начерку нашої національної державности у 1996 року постала нова Конституція України, а до цього п’ять років тривав процес реалізації положень Декларації. Тому я й відношу Декларацію до конституційних актів, бо, як зазначено в самій Декларації, вона є основою для нової Конституції. Зрештою, саме життя засвідчило: закладені до цього документа положення практично було повністю реалізовано. Декларація — це предтеча Акта проголошення незалежности України і перший пласт підвалин, на яких постала будівля Української незалежної держави. Бо саме завдяки цьому актові Україну не застали зненацька події, що відбулися в Москві наприкінці серпня 1991 року, коли гекачепісти вдалися до злочинного путчу.

— Дякую за розмову.

Розмовляв Сергій ЛАВРЕНЮК.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

 

 

На знімку: Липень 1990 р. Пленарне засідання Верховної Ради. Біля мікрофона один з авторів Декларації про державний суверенітет України Сергій Головатий.

Фото з архіву С. ГОЛОВАТОГО.

 

 

 

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2020 Конституційний Суд України